Історія снайпера ССО Володимира Кузьменка

Володимир Кузьменко народився в Городку, невеликому місті неподалік Хмельницького. Проте справжнім домом для нього став Кам’янець-Подільський: тут минуло його дитинство, тут він зустрів майбутню дружину Анну і саме звідси вирушив на війну.

Про мрію з дитинства Володимир розповідає з усмішкою.

— Хотів просто заробляти мільйони і нічого не робити. Якась конкретна професія? Такого не було, — каже чоловік.

Та у його житті був спорт, у якому він знайшов себе ще змалку: волейбол, футбол, карате. А з п’ятнадцяти років Володимира захопили єдиноборства — бійцівський дух, боротьба й постійний рух. Це захоплення залишилося з ним донині.

Після навчання в місцевому харчовому коледжі Кам’янця-Подільського чоловік працював в охоронній фірмі. Пізніше разом із дружиною жив і працював рік у Данії за студентським контрактом у великій агрокомпанії. А потім відкрив невелику кавову крамничку, де працював баристою. Як і більшість молодих людей, Володимир шукав себе і пробував різне.

Ще в коледжі, коли одногрупники жартома відповідали на питання "ким тобі було б нормально бути?", хтось сказав: "Десь в армії, снайпером". Тоді це здалося просто цікавою ідеєю.

— Ніхто не знав, що так і станеться, що почнеться масштабна війна і я дійсно стану снайпером. На жаль, так і сталося, — говорить ветеран.

Військова тема завжди приваблювала Володимира. Особливо подобалися відео про бої, армійську тактику і американські збройні сили. Водночас вступати до лав ЗСУ до 2022 року він не планував. За його словами, стан українського війська до повномасштабного вторгнення його засмучував.

— На жаль, в Україні військова справа до повномасштабного вторгнення була на дуже низькому рівні. Усе розкрадалося і йшло тільки в гіршу сторону. Сумно на це дивитися було, — каже чоловік.

24 лютого 2022 року змінило плани Володимира. Тепер він уже не мав особливих вагань. Друзі долучалися до війська, тому серце не давало стояти осторонь. І хоча буквально напередодні вони з друзями мали лише поставити штамп у візі й летіти до Сполучених Штатів, Володимир вирішив залишитися. Відтак він розпочав службу в елітному 8-му окремому полку спеціального призначення імені князя Ізяслава Мстиславича.

Перед відправленням на фронт Володимир Кузьменко пройшов БЗВП в Україні, а потім двотижневе навчання в Литві. Там захиснику запам’яталися умови: просторі спортивні зали, якісне харчування і сучасні споруди прямо біля полігону.

— Мені імпонує європейський підхід. Хоча зараз дивишся на єдність європейської армії і смієшся, але все ж — у них це на рівні, — пригадує чоловік.

Перше бойове завдання Володимира було на Сумщині, на кордоні з Росією. Він був долучений до розвідувальних дій. А через два тижні він уже воював у Бахмуті. Зазвичай брав участь у міських боях. Майже вся служба бійця пройшла у напрямку Андріївки, Кліщіївки та Часового Яру. Пізніше була ще Харківщина.

На той час захисник уже став снайпером у групі свого давнього друга й земляка з Кам’янця-Подільського.

До найважчого поранення Володимир уже мав два попередні. Спочатку він зазнав ураження уламками від мінометного снаряда під час штурмових дій. Пізніше, виконуючи снайперське завдання, отримав ще одне поранення: після двох скидів уламки влучили в ногу.

Третє поранення сталося у серпні 2024 року під час боїв у Торецьку. Вночі група з трьох бійців виходила з будинку, де вже зайняли позиції російські підрозділи.

— Ми зайшли в дальні під’їзди довгої п’ятиповерхівки. Викликали авто, але воно не доїхало через розбиту дорогу. Мали пробігтися. І от під час виходу з дому почалася стрільба з перших під’їздів, з вікон. Влучили в ногу, — пригадує ветеран.

Володимир заповз у перший-ліпший під’їзд, накинув на ногу турнікет і залишився лежати нерухомо. Військовий не знав, чи живі його побратими, чи потрапили в оточення. Вони, своєю чергою, не знали, чи живий він. Так тривало тринадцять годин.

— Думав: можливо, хтось приїде. Або прийде якийсь дід і доб’є мене. Лежав і чекав, — каже він.

На щастя, на порятунок прийшов командир Роман Головатюк разом із побратимом. Вони розставили людей, щоб ті контролювали вікна будівлі, а самі забігли й витягнули пораненого бійця на плечах.

Наступного дня Роман Головатюк загинув — його авто потрапило під обстріл на тій самій дорозі, якою вони ще вчора виїжджали.

— Це легенда. Ця людина до того врятувала більше десяти людей, а знищила ще більше. Дуже хотів би, щоб про нього пам’ятали і знали, — каже ветеран.

Джерело: telegraf.com.ua