Велика зелена стіна» та її наслідки
Упродовж десятиліть Китай активно висаджував дерева з метою боротьби з опустелюванням, відновлення ґрунтів та протидії змінам клімату. За цей час площа лісів у країні збільшилася з приблизно 10% у 1949 році до понад 25% у наші дні — що відповідає розмірам Алжиру. Попри очевидні екологічні успіхи, науковці виявили несподівану зміну: масштабне озеленення суттєво вплинуло на розподіл водних ресурсів по всій країні.
Вивчаючи період з 2001 по 2020 роки, дослідники зафіксували, що збільшення рослинного покриву знизило доступність прісної води у східних мусонних районах і посушливих регіонах північного заходу Китаю — разом ці території охоплюють близько 74% площі країни. Натомість на Тибетському нагір’ї доступність води зросла. Вчені зазначають, що відновлення екосистем, зокрема на Лесовому плато, призвело до зміни водного циклу країни.
Унікальна здатність дерев отримувати воду з глибоких шарів ґрунту та повертати її до атмосфери завдяки процесам випаровування і транспірації (разом — евапотранспірація) призвела до того, що більше води залишає поверхню землі та переходить у повітря. Однак ця волога не завжди повертається дощем на ту ж саму територію. Повітряні потоки здатні переносити її на відстань до 7000 кілометрів, змінюючи кліматичні умови в далеких регіонах.
Щоб оцінити масштаб впливу, науковці поєднали дані про евапотранспірацію, рівень опадів та зміни землекористування з моделями переміщення атмосферної вологи. Виявилось, що евапотранспірація зростала швидше, ніж кількість опадів, тому частина води, яка потрапляла в атмосферу, не поверталася опадами на місцевість. Це особливо відчутно в східній мусонній зоні, а також у регіонах, де відновлювали луки.
Значне зростання кількості опадів спостерігалося над Тибетським нагір’ям, але це не призвело до рівномірного збільшення доступної води по всій країні. Найбільша проблема — у північній частині Китаю, де зосереджено лише 20% водних ресурсів, але проживає близько 46% населення та розташовано 60% орних земель. Уже сьогодні Китай змушений реалізовувати масштабні проєкти для перерозподілу води, але автори дослідження наголошують:
«Якщо не враховувати вплив масштабного озеленення на атмосферну вологу, оцінки водного балансу можуть бути неповними».
Одним із найвизначніших природоохоронних проєктів Китаю стала «Велика зелена стіна», створення якої розпочалося у 1978 році для зупинки поширення пустель. У листопаді 2024 року завершено фінальний етап озеленення навколо Такла-Макана — найбільшої пустелі Китаю. Дві інші програми стартували у 1999 році: Grain for Green стимулює фермерів висаджувати ліси та пасовища замість орних земель, а ще одна ініціатива спрямована на захист природних лісів. У результаті, ці програми забезпечили близько 25% світового приросту площі листя у 2000–2017 роках.
Водночас відновлення рослинності допомагає утримувати ґрунти, стримувати поширення пустель, захищати дороги, сільськогосподарські угіддя та населені пункти від піску. Дослідження, опубліковане у січні 2026 року, доводить, що озеленена територія навколо Такла-Макана стала нетто-поглиначем CO₂. Однак, частина дерев страждає від посух і пилові бурі все ще загрожують великим містам, включно із Пекіном.
Головний висновок науковців полягає у тому, що зміна рослинного покриву здатна істотно перебудовувати водний цикл цілих регіонів. Програми озеленення мають позитивний вплив на захист ґрунтів і поглинання вуглецю, але можуть водночас підвищувати навантаження на місцеві водні ресурси. Ефект від масштабного відновлення лісів та луків, зафіксований у Китаї, може проявлятися і в інших країнах світу, хоча поки що не всюди його вдалося виміряти.
Висадка дерев — це не лише зміна ландшафту, а й складне втручання у систему водообігу, здатне впливати на кліматичні й водні умови на тисячі кілометрів навколо.